“НЕ МОЖУ ЖИТИ БЕЗ РОЯЛЯ…” – памʼяті Етелли Чуприк
День 25 грудня 2019 року спочатку ніби й не віщував нічого недоброго. Навіть навпаки: “григоріанське” Різдво, передчуття Нового року і традиційних “Трьох празників”, як співається у відомій колядці… Й раптом, наче грім серед ясного неба, пролунала печальна звістка: перестало битися серце видатної української піаністки, лауреатки міжнародних конкурсів імені Миколи Лисенка, Ференца Ліста, Володимира Горовиця, всесоюзного (1990-го року СРСР ще існував, хоч уже “дихав на ладан”) конкурсу імені Рахманінова, доцентки Львівської національної музичної академії імені Лисенка, народної артистки України Етелли Чуприк-Котюк. Відійшла в розквіті творчих сил, проживши лише 55 із половиною й залишивши нам, як і всі геніальні митці, які опинилися у засвітах, бентежну загадку своєї особистості й творчості…
Роковини відходу цієї, без перебільшення, великої музикантки, тонкої естетки, педагогині від Бога й просто чудової людини Волинська обласна філармонія (де пані Етелла впродовж кількох років була солісткою-інструменталісткою, виступаючи ‒ й сама, і в супроводі Академічного камерного оркестру “Кантабіле”, ‒ всюди, куди заносило її й колег гастрольне життя) відзначила дійством “Музичний театр Етелли Чуприк”, яке відбулося 20 грудня в Палаці культури міста Луцька, де мисткиня неодноразово тішила шанувальників фортепіанної музики своєю грою.
Прозвучить, мабуть парадоксально, але відкрила це дійство… сама Етелла Олександрівна: засоби відеотехніки створили ефект присутності слухачів на останньому концерті піаністки, де вона з ювелірною майстерністю, притаманною тільки їй, виконала сонату №8 Людвіга ван Бетховена, більш відому як “Патетична соната”.
Присутні вшанували пам’ять Етелли Чуприк хвилиною мовчання, після чого ведуча ‒ лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко, ‒ повела мову про життєвий і творчий шлях музикантки, і власне про неї як неординарну особистість, згадала найбільш знакові моменти концертної діяльності Етелли Олександрівни, зокрема започатковану разом із Луцькою міською радою в жовтні 2019 року традицію концертів фортепіанної музики (мисткиню тоді підтримав у її починаннях Ігор Поліщук ‒ нині Луцький міський голова), а на екрані раз у раз з’являлися то фото пані Етелли, то відеофрагменти інтерв’ю, то її схожі на афоризми влучні вислови про улюблену справу, як-от: “Не можу жити без рояля. Хочу жити з роялем” ‒ або ж: “Фортепіанне мистецтво – це вища математика. У нас у Львові, не побоюся сказати, одна з найкращих фортепіанних шкіл. В Україні є школи, є багато молодих людей, котрі мають високий рівень виконавства, але у Львові вона особлива”.
І, як підтвердження слів мисткині, ‒ виступ лауреатки міжнародних конкурсів Меланії Макаревич, представниці саме львівської фортепіанної школи, учениці заслуженої артистки України, професорки Оксани Рапіти. Молода талановита піаністка представила твори трьох особливо знакових для Етелли Чуприк композиторів ‒ Фридерика Шопена (полонез фа-дієз мінор), Ференца Ліста (парафраз на тему опери Джузеппе Верді “Ріголетто”) та Сергія Рахманінова (прелюдію соль мінор). І Шопен, і Ліст, і Рахманінов прозвучали напрочуд органічно й майстерно (автор цих рядків уже колись писав, що справжній музикант завжди створює ілюзію легкості виконання, й тільки потім замислюєшся, скільки безнастанної, часом виснажливої праці вкладено в цю “легкість” – це стосується й Меланії Макаревич).
Не “пасе задніх” і Волинь ‒ надії на молодих просто величезні. У цьому вкотре змогли пересвідчитися присутні в залі, послухавши славнозвісну “Апасіонату” Людвіга ван Бетховена у виконанні юнки з Луцька, лауреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів, на цей момент – учениці Люблінської музичної школи І‒ІІІ ступеня імені Кароля Ліпінського Анни Єфіменко. Твір доволі складний для виконання, тим відрадніше було чути, як упевнено, зі знанням справи (а головне – з душею) зіграла його молода, по суті, навіть юна піаністка, яка, проте, вже добре відома любителям фортепіанної музики. І напрацювання, й перспективи тут ‒ самоочевидні! Так тримати!
Кажуть, якщо людина талановита ‒ вона талановита в усьому. Впродовж дійства слухач-глядач мав змогу не лише причаститися до таїнства обдарування Етелли Чуприк, а й ознайомитися з живописними (переважно іконописними) роботами мисткині, які тут же таки демонструвалися на екрані. Щира, безпосередня, чимсь невловимим споріднена з творчістю Ніко Піросманішвілі, Івана Генералича, Анрі Руссо, Никифора Дровняка, Марії Примаченко манера пані Етелли зворушувала до сліз…
Зустрічі зі славетним мистецьким подружжям зі Львова ‒ лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів Оленою Мацелюх (орган) та її чоловіком Ігорем Мацелюхом (флейта Пана) стали в нашому місті вже доброю традицією. От і того вечора згаданий дует долучився до вшанування пам’яті Етелли Чуприк, виконавши “Забуття” великого аргентинця Астора П’яццолли та “Румунські танці” класика угорської та світової музики Бели Бартока. Останній із творів ‒ особливо знаковий у контексті особистості Етелли Олександрівни: адже вона родом із Закарпаття, де живе багато угорців та румунів. До речі, упродовж усього дійства створювався ефект присутності не лише слухачів на останньому концерті Етелли Чуприк, а й самої безсмертної мисткині на згаданому вечорі – адже на екрані постійно змінювалися світлини та відеофрагменти за її участі ‒ так ніби вона, подолавши межу земного й потойбічного Буття, знову завітала до Луцька, який так любила…
Вище вже мовилося, що Етелла Олександрівна доволі часто виступала з Академічним камерним оркестром “Кантабіле” Волинської обласної філармонії (керівник ‒ лауреат Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народний артист України Товій Рівець. Тож цьому добре відомому не лише в Україні колективу випала особлива честь завершення, апофеозу “Музичного театру Етелли Чуприк”. Цю заключну частину музиканти на чолі з невтомним Маестро розпочали Концертом №1 для фортепіано з оркестром ре мінор Йоганна Себастьяна Баха (партія фортепіано – Меланія Макаревич). Взагалі програма складалася головно з творів, які свого часу були і в репертуарі пані Етелли (це ж стосується й “Квітня” Петра Чайковського з його славнозвісного циклу “Пори року”). Кожен виступ “Кантабіле” ‒ незалежно, чи це суто їхня концертна програма, а чи номер у загальному музичному дійстві, нові твори виконуються чи вже знані, ‒ не схожий на попередні: завжди знаходиться особлива “родзинка”, яка спонукає до свіжого сприйняття, здавалося б, відомих творів. І, звичайно, важко переоцінити роль харизми Товія Михайловича ‒ слухаючи оркестр, не перестаєш дивуватися гармонії, яка постійно присутня між музикантами й керівником. Бо ‒ чого гріха таїти? ‒ бувають у музичному житті прецеденти, коли музиканти ‒ самі по собі, керівник сам по собі, і як наслідок ‒ твір, навіть відпрацьований до автоматизму, звучить формально, не зачіпаючи найпотаємніших струн серця. У “Кантабіле” ж завжди навпаки ‒ оркестр, керівник і (обов’язково!) слухач становлять єдиний організм, який живе музикою, живе завдяки їй.
Того вечора до виступів Академічного камерного оркестру “Кантабіле” долучилися і згадані вже Олена та Ігор Мацелюхи. Незабутнім було соло пана Ігоря на флейті Пана у славнозвісній “Мелодії” Мирослава Скорика, а пані Олена виконала партію органа у “Адажіо”, яке, попри встановлення авторства, й далі за традицією зветься (і, напевно, зватиметься) “Адажіо Томазо Альбіноні”. Поєднання суворо-скорботного звучання органа зі щемливим соло скрипки (у неповторному виконанні Товія Рівця) підкреслило реквіальний характер твору (адже суть того, що відбувалося ‒ вшанування пам’яті Етелли Чуприк) і, гадаю, нікого не залишило в залі спокійним. Пригадалися мудрі слова простої сільської жінки Мокрини ‒ матері героя чудового роману Олеся Бердника “Чаша Амріти” Михайла Сагайдака: “Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом”, ‒ слова, які цілком можна поставити за епіграф до згаданого вище дійства.
Ігор БЕРЕСТЮК