20240415155123.jpg, фото
15 квітня 2024, 15:51

«Якщо ми самі не захистимо себе, ніхто за нас цього не зробить», – захисник з Волині Сергій Ліпейко

49-річний старший солдат Сергій Ліпейко з села Овлочин Володимирського району вперше став на захист України у 2014.

Тоді його мобілізували до Луцького прикордонного загону, у складі якого він виконував бойові завдання на східних рубежах країни. Відслуживши належний термін, демобілізувався та поринув у цивільне життя аж до 24 лютого 2022 року.

«За освітою я електромонтер, понад півжиття пропрацював у Турійському «Укртелекомі». Вже перед повномасштабним вторгненням трудився у будівельній фірмі. Після того, як росіяни ракетами обстріляли наші міста, не став сидіти вдома, бувши вмотивованим, звернувся до ТРО, але там вже набрали потрібну кількість людей, і я пішов у ТЦК. Тож 4 березня був призваний у 14-ту ОМБр імені князя Романа Великого у роту РХБЗ на посаду старшого хіміка», – згадує Сергій Ліпейко.

Бойові завдання Сергій виконував на Харківщині. Після того, як росіяни підірвали аміакопровід «Тольятті-Одеса», що проходить через Куп’янський напрямок, роту перекинули на першу лінію оборони.

Ворог гатив по українських позиціях з усіх видів зброї. Під один із таких обстрілів у районі села Масютівка потрапив і Сергій. Того червневого дня 2023 року відпрацював міномет. Сергій з побратимами отримали поранення різного ступеня важкості. На жаль, не обійшлося без втрат. Внаслідок обстрілу загинув молодий побратим-військовослужбовець.

Сергія доправили до Харківського шпиталю, де він перебував понад два місяці. Потім була довга реабілітація й знову лікування. Сьогодні він проходить службу у Володимирському РТЦК та СП.

«Попри те, що втратив на війні здоров’я, ні про що не жалкую. Бо не міг вчинити інакше, оскільки розумів – ця війна на знищення нації. А у мене сім’я, вже й онук є. Насамперед їх пішов захищати. Усі вже побачили, що роблять росіяни на окупованих територіях, і якщо скласти руки й здатися, від України нічого не залишиться. Ми не можемо цього дозволити, тому повинні виборювати своє право на існування, й усвідомити, що живемо у країні, що воює, де ти змушений бути воїном, інакше опинишся у статусі жертви. Іншого не дано», – переконаний волинянин.

«Хоча є й інша категорія, їх називаємо – «ждуни». Під час виконання бойових завдань у Соледарі постійно допомагали місцевим, чим могли. Попри це, не усі до нас ставились по-дружньому, та ми не зважали. Після того, як від міста нічого не залишилось і туди увійшли росіяни, ці «ждуни» дякували їм за визволення. У соцмережах натрапив на відео, у якому впізнав знайомі обличчя. Разом із тим, не можна сказати, що усі чекали на «руській мір», були й ті, хто підтримує Україну, та їм не було куди їхати, тому й лишились. Здебільшого це україномовні, більшість із них – люди старшого віку, котрі шанують наші традиції та свята. Їх одразу видно, як і тих, які далекі від цього».

Сергій Ліпейко пригадує, як одного разу на Великдень військові зайшли до магазину в одному з населених пунктів Донеччини: «Серед покупців було чимало жіночок старшого віку. Ми привіталися зі словами: «Христос Воскрес». А вони дивляться на нас, і не знають, що відповісти».

Розповідаючи про війну Сергій зізнається, що найважче сприймається загибель побратимів. Ще вранці ти з ними п’єш каву і жартуєш, а за якийсь час когось із них вже немає в живих. Також є чимало ситуацій, коли хлопці гинуть, а тіло неможливо дістати з поля бою. У таких випадках вони потрапляють до статусу зниклих безвісти.

«Усі знають, що побратима вже немає, але його рідні продовжують чекати на нього. Це дуже важко усвідомлювати», – говорить він.

На запитання щодо ставлення до ухиляння від військової служби, Сергій говорить, що не збирається нікого осуджувати. І додає, на таких людей на війні надії мало.

«Мені б не хотілось опинитися поруч із тими, кого силою притягнуть у військо. Який вихід із ситуації? На мою думку, потрібно на державному рівні підіймати рівень патріотизму і доносити до людей – якщо ми самі не захистимо себе, ніхто за нас цього не зробить. А ще не потрібно питати у військових: коли все закінчиться? Їх злить це питання. Бо вони самі не знають відповіді на нього, утім, зі свого боку роблять все можливе задля перемоги, коли інші бігають від ТЦК замість того, щоб разом виборювати перемогу. Не повинні одні роками не вилазити з окопів, а інші розкошувати й жити, ніби у країні немає війни. Разом маємо нищити ворога, інакше він знищить нас».