Парадоксальні думки часом відвідують людину, зокрема під час слухання музики. От і автор цих рядків, неодноразово буваючи (причому водночас і по роботі, й за покликом серця ‒ в цьому мені справді поталанило) на концертах класичної й зокрема духовної музики, організованих Волинською обласною філармонією, щоразу замислюється: а чому б не надавати співакам і музикантам, окрім почесних мистецьких звань і премій, іще й медичні ‒ адже лікарські препарати зазвичай лікують хвороби тілесні, а музиці вдається проникати навіть не в душу, а в духовну царину, творячи диво зцілення ‒ бо ж одужуючи духовно, людина відчуває поліпшення й душевного, й навіть фізичного здоров’я…

Не був винятком і концерт із циклу “Alleluia”, що відбувся 9 травня, як зазвичай, у  Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії Римо-Католицької Церкви. Почався він, до речі, трохи незвично, з певним сюрпризом, без оголошення ‒ звуками гітари Андрія Громика, який зворушливо й задушевно виконав прелюдію до 1-ї частини сюїти “Собор” визначного парагвайського композитора і гітариста Агустина Барріоса. Твір, до речі, у стінах костелу прозвучав уперше. Це був яскравий пролог до всього дійства.

Ведуча концерту – лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського Оксана Єфіменко нагадала про знаковість днів, осяяних Світлим Христовим Воскресінням. “Дату концерту «Алілуя» ‒ зазначила Оксана Анатоліївна, ‒ вибрано не випадково, адже 9 травня для всього цивілізованого світу ‒ доленосний день, День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Цьогоріч це свято збіглося з Міжнародним днем Матері та Днем Матері в Україні. В духовних шедеврах, що прозвучать сьогодні, - благоговіння перед Господом і Дівою Марією, внутрішній світ переживань людини, торжество перемоги Життя над смертю, прагнення до духовного очищення і вселенської Любові”.

Після цього ведуча запросила до виступу Академічний камерний оркестр “Кантабіле” Волинської обласної філармонії, представивши присутнім колектив і його художнього керівника ‒ лауреата Міжнародної премії “Жезл Йоганна Себастьяна Баха”, народного артиста України Товія Рівця.

Чільною для всіх християн ‒ православних, католиків, протестантів, ‒ є Молитва Господня: “Отче наш”. Тож не дивно, що першою композицією, який виконав славетний колектив, був однойменний, оркестрований Мирославом Скориком твір видатного українського композитора, співака й диригента ХVІІІ ст. Максима Березовського ‒ людини трагічної долі й надзвичайного таланту, за який митця згодом було названо “українським Моцартом”. Наступною молитвою у відомій церковній тріаді (поряд із “Отче наш” і “Вірую” або “Credo”) є славнозвісна хвала Богоматері ‒ “Аве Марія” (у православ’ї їй відповідає – “Богородице Діво, радуйся!”). На тему цієї молитви написано, мабуть, рекордну кількість музичних творів, серед яких ‒ “Аве Марія”, Йоганна Себастьяна Баха та Шарля Франсуа Гуно, традиційно підписана прізвищами двох Геніїв, які жили в різний час і особисто не могли знати один одного, але налаштованість обох на хвилю згаданої молитви і трепетний творчий підхід Ш. Гуно до 1-ї прелюдії до мажор із “Добре темперованого клавіру” Й. С. Баха зумовили неповторний перегук поколінь, можливий, мабуть, лише в духовній музиці. Тож, зрозуміло, що не прозвучати в такий день і в такому концерті ‒ й саме у виконанні оркестру “Кантабіле”, ‒ ця композиція просто не могла. Крилатою свого часу стала фраза Блаженного Августина: “Хто співає, той двічі молиться”. Якщо додати до “співає”, ще й “грає” та “диригує” ‒ це, власне, й буде поясненням того стану душі, з яким колектив і його керівник ‒ народний артист України Товій Михайлович Рівець, ‒, а також кожен, хто виступає у супроводі “Кантабіле” з вокальним чи інструментальним твором, несуть у світ Високе Мистецтво, незмінно включаючи слухача в поле дії своєї могутньої аури…

Підтвердженням сказаного вище стало виконання “Сентиментальної сарабанди” ‒ 3-ї частини “Простої симфонії” незрівнянного Бенджаміна Бріттена (я вже колись висловлював версію щодо впливу початку згаданого твору як своєрідного поштовху до написання відомої пісні Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова “Ніжність”, яка після загибелі Юрія Гагаріна стала сприйматися як своєрідний реквієм, хоч була написана ще за життя космонавта), “Сарабанди” з Сюїти ре мінор для клавесина Георга Фрідріха Генделя, “Хоралу” Шевченківської лауреатки Ганни Гаврилець, і, звичайно, запам’ятався слухачам виступ молодої талановитої співачки Юлії Єфімчук, яка виконала під акомпанемент “Кантабіле” ще дві версії “Аве Марія” ‒ Джузеппе Верді та Франца Шуберта, а також “Алілуя” Вольфґанґа Амадея Моцарта. Артистка не просто співає ‒ вона ніби пише звукові ікони маріологічного змісту засобами свого сильного й водночас лагідного сопрано, гармонійно підтримуваного оркестровим супроводом.

Однією з особливостей “Кантабіле” є віртуозне володіння різними прийомами гри, і от, скажімо у шубертівському варіанті “Аве Марія” ми бачимо чудове поєднання традиційної гри на струнних смичкових інструментом із винахідливим доданням піцикато для дотримання ритму. Пригадується цей твір у виконанні незабутнього Робертіно Лореті, де в оркестровому супроводі виразно вчувалися звуки арфи. Подібного ефекту досягає й “Кантабіле”, акомпануючи Юлії Єфімчук. Імітація наявності в оркестрі щипкових інструментів просто блискуча в синтезі з чудовим голосом пані Юлії!

Народний артист України Василь Чепелюк додав нових барв у згаданий уже “звуковий іконопис”, представивши у концерті твір Ігоря Соневицького “Під Твою Милість прибігаємо” з циклу “Духовні співи”, в основі якого ‒ молитва-благання, просякнута християнським смиренням і довірою до Богородиці. Автор музики і співак не вдавалися до якихось надмірних ускладнень звучання чи мелодики – все було гранично просто, як і наставляв коринтян святий апостол Павло (“В Церкві говоріть зрозумілою мовою”), а саме тому ‒ надзвичайно щиро, мудро й зворушливо. “Аве Марія” Джуліо Каччіні (автора називаю за усталеною традицією) у вустах Василя Адамовича прозвучала ніби цілющий бальзам на серця розтривожених війною й пандемією українців і зокрема лучан…

А якщо говорити про апофеоз дійства, то ним по праву стало славнозвісне “Адажіо” Томазо Альбіноні (знову називаю автора за усталеною традицію; правда традиції тут превалює і, мабуть, завжди превалюватиме над правдою факту, якщо така є), яке, певен, не залишило б спокійною навіть найчерствішу людину. Висока скорбота з приводу хресної смерті Спасителя, надія на Його Воскресіння, пам’ять про всіх достойників, які полишили Земний План Буття геніально переплелися в цьому безсмертному творі. У світлій, космічній тузі (якщо таке порівняння можливе) скрипки Товія Михайловича та всіх інструментів (і, зрозуміло, музикантів) диригованого ним оркестру вчувалися не сльози безнадії й капітуляції перед обставинами, а сльози КАТАРСИСУ, після якого йдеш у життя очищеним і оновленим, словом – духовно зціленим, як і має бути на таких концертах.

Після завершення дійства ведуча Оксана Єфіменко подякувала духівництву храму ‒ “за унікальну можливість творити у цьому сакральному місці”, ‒ та слухачам, яких запросила на нові концерти Волинської обласної   філармонії “Сподіваємось, ‒ мовила пані Оксана, ‒ що ці музичні молитви зміцнили нашу віру у Господа і Діву Марію, наповнили душу святістю і чистотою, співчуттям і любов’ю до ближнього”.

Ігор БЕРЕСТЮК