Коли я скажу, що Різдвяно-новорічні концерти Волинського державного академічного українського народного хору є вже усталеною традицією як цього колективу, так і Волинської філармонії загалом, я не мовлю нічого нового, бо так воно є щороку. У грудні 2020-го‒січні 2021-го обставини склалися не вельми сприятливо (між першою музичною виставою 21 і 25 грудня і заключними концертами, що відбулися 25 і 27 січня (теж у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка) – пролягла вимушена перерва у вигляді локдауна (ноутбук вперто виправляє на “нокдауна”) у місяць завдовжки… Але, як-то кажуть, немає лиха без добра, і якщо шукати позитиву навіть у цій ситуації, то цьогоріч, образно кажучи, ми мали чи не найдовші Святкú. Та й стан артистів, як би не помилявся ноутбук, далеко не схожий був на “нокдаунний” ‒ усі були в чудовій формі й настрої, який сповна передався і слухачам.

Попри те, що основою заключних концертів була більшість номерів, уже відомих із грудневої музичної вистави, їх аж ніяк не можна вважати копією останньої, позаяк певні зміни щодо порядку пісень і танців усе таки були, а найголовніше ‒ манера виконання кожного номера Волинським народним хором, творчі засоби контакту з глядачем не повторюються з концерту в концерт, і навіть знайому пісню, танець, жартівливу жанрову сценку завжди сприймаєш по-новому, незалежно що за твір звучить ‒ чи плавна, розлога, задушевна колядка “У Вифлеємі новина”, якою й цього разу відкривалася зустріч із колективом, чи не менш зворушлива “Янголи у небі”, чи ‒ зі щедрівок, ‒ “Ходить-походить місяць по небу”, чи просякнуті суто українським щирим гумором танцювальні композиції “Гупали”, “Козачок”, “Полька-свербилівка”, - а чи, зрештою, неповторні у поєднанні ліризму і трагізму балади “Тиха вода” і “Любив козак дівку”… Винятків у цьому ряду просто не існує.

Звучав на заключних концертах і “Різдвяний танець”, за лейтмотив якого взято безсмертного “Щедрика” Миколи Леонтовича. Можливо, не в усьому варто дошукуватися якогось особливого символізму, але чуючи цю всесвітньовідому мелодію саме 25 січня, мимоволі задумуєшся: лише два дні відділяють цей момент від 100-ї річниці від дня фізичної, “тілесної” загибелі великого українського композитора. Дух же митця, ‒ як і дух Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Василя Стуса, Алли Горської, Володимира Івасюка, ‒  незнищенний і далі живе поміж нас. Так було, так є і так буде, допоки звучать віщі слова Великого Кобзаря, допоки усвідомлюємо ми актуальність поетичних рядків Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, допоки звучатиме “Молитва за Україну” Миколи Лисенка, Леонтовичів “Щедрик”, Симоненкові “Лебеді материнства”, “Пісня про рушник” Платона Майбороди, Верменичеві “Чорнобривці”, Івасюкова “Червона рута”, інші знакові твори, що втримують Україну в українцях…

Свідомо не називаю цього разу жодного прізвища – адже виділити якусь одну, навіть найчисленнішу групу виконавців (скажімо, співаків чи танцюристів або музикантів) означало б бути несправедливим до інших. Тож будемо вважати, що кажучи “Волинський народний хор”, називаю, по суті, ВСІХ БЕЗ ВИНЯТКУ, хто брав участь у дійстві, УСІХ так чи інакше причетних до цього мистецького свята, бо ж кожен із них – вокаліст, артист балету або ж оркестру не “гуляє сам по собі”, як славнозвісний кіт у Кіплінга, а становить дієву частку МОГУТНЬОГО ТВОРЧОГО ОРГАНІЗМУ. От поміркуймо, чи можемо ми назвати суто піснями “Ой на горі та сосонка гуде”, де бачимо блискучий синтез вокалу та хореографії, або, ‒ тим паче, ‒ “Якби не Маруся”, де спів, танець, гра оркестру переплелись надзвичайно тісно? Але згаданий організм за всіх представлених у ньому талантів був би неповним без іще одного ‒ повноправного! ‒ учасника, яким є глядач. Контакт із залою був цілковитим, кожен виступ супроводжувався схвальними оплесками, вигуками “Браво” й викликами “на біс”, і, звичайно, Волинський державний академічний український народний хор не був би сам собою, коли б після щирих, сердечних віншувань і засівань у залу “на щастя, на долю”, слухачів не запросили б до спільного виконання колядок. “Нову радість” і “Добрий вечір тобі, пане господарю” співали всі…

Завершилися Різдвяні концерти, закінчилися Святкú, настали будні… Поволі “розходяться” на небі Юпітер і Сатурн, що явили для землян образ Вифлеємської зірки, та не згасá істинна “Звізда Ясна” ‒ Зоря Божественної Любові. Засвітившись понад дві тисячі років тому над вертепом у малознаному на той час близькосхідному місті, вона продовжує сяяти в людських серцях, щоразу нагадуючи: “Бог є Любов!”

Ігор БЕРЕСТЮК