В експозиції відділу давньої історії Волинського краєзнавчого музею серед багатьох унікальних предметів є один – єдиний у своєму роді: сорочка жіноча, пошита з лляного домотканого полотна, вишита хрестиком і гладдю. В етикетці зазначено, що сорочка вишита Лесею Українкою і нею ж подарована Варварі Дмитрук, жительці села Колодяжного. Експонат має свою історію, як і кожен музейний предмет.

Варвара Йосипівна Дмитрук (1872–1964) – жителька села Колодяжного з діда-прадіда. Коли Косачі у травні 1882 року переїхали жити до села, дівчинці було 10 років; вона була на рік молодшою від Лесі, до якої її було взято в покоївки-компаньйонки, ймовірно, за певну платню.

У своїх спогадах, вперше опублікованих у лютому 1941 року, Варвара Йосипівна розповіла про перше знайомство з Ларисою Косач: нових панів вийшло в день їх приїзду зустрічати все село – «всім хотілося знати, що воно за люди, з ким прийдеться жити».

Пани насамперед захотіли побачити курну хату (в Колодяжному в 1882 рік майже усі хати були курними, тобто опалювалися по-чорному, без димаря). Варчина мати показала на свою, теж курну, хату. «Подивилися на все це Косачі.., а далі й кажуть: «Знаєте що, Федосько (це моя мати), відпустіть до нас одну дівчинку», – і глянули на мене. Злякалася я, вчепилася в материну спідницю. А панночка – вона була трохи старша за мене – підійшла, простягнула руку: «Будьмо знайомі: я – Леся. А тебе як звати?

Я з ляку мовчала і ще міцніше трималася за спідницю.

«Варка... Варкою зветься, – чую, каже моя мати. – Чого ж ти, доню? Іди, раз панночка просить».

Пішли, правда, гуртом – їхні всі, наша мати і ми.

Таке було моє перше знайомство з Лесею, яке тривало потім без малого п'ятнадцять років».

Спогади Варвари Йосипівни стосуються багатьох моментів життя і побуту Косачів у Колодяжному: як висаджували на садибі квіти; як будувався «білий» Лесин будинок; як святкували Шевченкові роковини; як Леся вчилася малювати у ковельського художника Зозулі; про приїзд сім'ї Франків у Колодяжне; про хворобу Лесі тощо.

«Одного літа Косачі виїздили в Гадяч, на Полтавщину, де жила Лесина бабуня. Хотіли взяти й мене, а батьки не пустили. Тоді Леся сказала: «Добре, я тобі зате привезу гарний гостинець». І привезла. Коли повернулися назад, вона одразу ж прибігла й питає: «А вгадай, що я тобі, Варко, привезла?» – «Звідки мені те, – кажу, – знати? Може, плаття яке». – «А ти мало не вгадала», – каже і розгортає на столі гарну-прегарну вишиту сорочку».

Ймовірно, Леся привезла Варці подарунок: у серпні-вересні 1887 року. Олена Пчілка з дітьми знову гостювала у матері в Гадячі. Очевидно, що саме тоді Леся Українка привезла Варці в дарунок вишиванку: адже обом дівчатам на той час було по 15-16 років, а сорочка саме дівоча, а не дитяча. Якщо цей здогад вірний, то сорочці, вишитій Лесею Українкою, і подарованій нею Варварі Дмитрук, уже понад 130 років. Варвара Йосипівна все життя берегла дарунок і передала його до музею 1949-го року, сімдесят років тому.