28 вересня 1941 року у Києві з’явилися оголошення з наказом усім євреям міста зібратися зранку на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова, біля кладовищ.

Це була «дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч людей 29 вересня від Лук’янівської площі до Братського (Воїнського) кладовища. У кожного вартові відбирали гроші, коштовності, документи, наказували залишати речі й верхній одяг. У кінці Братського кладовища (нині – територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею та краєм яру.

Людей змушували роздягатися догола, спускатися в яму і лягати долілиць, одні на одних, а вздовж рядів проходили німецькі поліцейські й стріляли в потилицю. До 18-ї години того дня встигли вбити майже 22 тисячі. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на Лагерній. Наступного дня їх чекала така ж доля. Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

Потому розстріли у Бабиному Яру відбувалися майже щоденно понад два роки. За цей час було знищене практично все єврейське населення міста. Більшість населених пунктів України мають свої більші чи менші «бабині яри» – місця нацистських розстрілів євреїв та інших жертв.

Сьогодні, через 82 роки, злочинний геноцид проти мирного населення повторює росія. Тепер «бабиним яром» стали Буча, Гостомель, Ірпінь, Маріуполь, де закатованими та розстріляними були українці.

Вшановуючи сьогодні пам’ять жертв Бабиного Яру, також пам’ятаємо усіх невинно загиблих від рук російських окупантів та передчасно обірвані життя захисників і захисниць української держави.

«Ніколи знову» – значить, що ворог буде покараний, як свого часу було покарано нацистських злочинців.

Волинь пам’ятає 🕯